– Ну, щоб, здавалося, вишитий старовинний очіпок, красива тюбетейка чи чалма, а серце б’ється, ожива, як їх побачу,- перефразовуючи слова видатного українського поета, мовила усміхнено Ірина Соломаха, яка очолює у Чернігівській міській раді відділ по зв’язках з громадськістю. Вона закінчила Чернігівський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, з відзнакою аспірантуру по спеціальності «Історія і філософія». Готується до захисту кандидатської дисертації на тему «Людина як шукач правди у філософії Іоаникія Галятовського». А етнічні головні убори народів світу – то її острівець життєвого захоплення, де так хочеться побути на самоті у радості серед рукотворного людського дива. - Пані Ірино, а чому саме етнічні головні убори вибрали ви святом для душі?
- У дитинстві я мешкала у Німеччині, де служив мій тато. А гостювати з батьками їздила у селище Ріпки, що на Чернігівщині, до діда Михайла по материнській лінії. Одного літа тут міцно запала мені в душу яскрава узбецька тюбетейка, яку гордовито носив мій дядя Володя, бо такого оригінального головного убору не було ні в кого з підлітків цього районного центру. Він був старшим за мене лише на десять років. Але я, зважаючи на суворий родинний етикет, називала його дядею, хоч у душі вважала просто старшим братом. Почувалася на сьомому небі, коли він давав мені похизуватися у екзотичній улюбленій тюбетейці, яку привіз йому з далекого Самарканду тато – мій дідусь Михайло Іванович Мажуга. Це була напрочуд цікава людина, яка виховувала власним прикладом. Він, фронтовик, диплом географа Київського університету. Був директором середньої школи, очолював районний відділ народної освіти. Зібрав велику бібліотеку, якою уже користуються правнуки. Вів щоденник погоди. Майстрував меблі. Варив таку смачну рибну юшку. І дуже любив подорожувати. Зокрема, захоплювався самобутньою культурою народів Середньої Азії, де не раз побував. Розповідав, що зачаровано стояв біля гурту майстринь – узбечок, які під народні наспіви вишивали тюбетейки. Ці головні убори були так схожі між собою і водночас різні. Передусім своїми загадковими візерунками, кожен з яких був якимось символом, передавав душевний настрій майстрині. Вишивали вони тюбетейки з вірою, любов’ю і надією, побажаннями своїм дітям життєвої мудрості, міцного здоров’я, сімейного добра і благополуччя. Це були своєрідні життєві обереги. Дідусь придбав тоді тюбетейку для сина в узбечки, яка мала аж сімнадцятеро дітей.
- Цікаво, а чи збереглася вона як родинна реліквія?
- Про оту узбецьку тюбетейку я згадала уже студенткою. Знайшла її, перебираючи старі речі, у бабусі на горищі. Вона для мене як незабутній спомин про дитинство, як світла пам’ять про доброго, ніжного, мудрого дідуся. Оця стара тюбетейка зародила в мені невимовне бажання пізнавати через головні убори звичаї, традиції, культуру і мистецтво народів світу, оте духовне начало, що нас об’єднує. З літературних джерел дізналася, що це не лише невід’ємна складова частина народного костюма. Крім захисної, практичної функції, головний убір виконує ще й знакову, оберегову, естетичну функції, довершує весь ансамбль національного одягу. На його специфіку впливає не тільки географічне розташування тієї чи іншої країни, а й суто історичні моменти. Була глибоко вражена від цікавої містики, смислового навантаження, яку несе в собі той чи інший головний убір. Це глибокий пласт для розуміння людського життя.
- Що уже маєте у своїй колекції головних уборів?
- Тут є експонати з багатьох куточків світу, які привезла з далекої подорожі чи то сама, чи то чоловік, друзі, знайомі, які підтримують моє захоплення. Ось в’язана шапочка з лами з вушками - подарунок з високогір’я Еквадору. З Індії мені привезли весільну чоловічу чалму, прикрашену парчею (дуже люблю красиві речі). Один український миротворець-земляк, який ніс доброчинну військову службу в Іраку, подарував для колекції тамтешній головний національний убір, який носять чоловіки - хустку з кільцем. Маю аналогічні за якістю і структурою з Турції і Єгипту. Вони відрізняються лише кольором. Іракські - червоні, єгипетські - червоно-блакитні, турецькі – чорно-блакитні. За мусульманською вірою цей головний убір захищає не лише від променів спекотного сонця. Чоловік, який його носить, закриває свою голову від усіх земних гріхів. До отої дідусевої узбецької тюбетейки додалася - таджицька, казахські чоловічі і жіночі святкові головні убори, етнічна шапочка з Ізраїлю. Коли верталася з батьками в Україну з німецької Тюрінгії, привезла красиву шапочку тірольських музик, яких так любила слухати. Дорожу в колекції білою шапкою з овечої вовни пастухів Адигеї. Вона чимось мені нагадує убори улюблених головних героїв з популярної кінокомедії «Кавказька полонянка». Всіляко бережу її від молі. Маю з Кавказу ще й грузинську чоловічу катану з вовни чоловічу шапочку з вишитим хрестом, яка мені дуже подобається. Її виготовили майстри одного з православних монастирів для недільної церковної служби. З Болгарії мені привезли головне жіноче намисто з прикрасами, яке зодягається на свято весни. Воно так схоже на закарпатське. Мрію придбати чоловічий гуцульський капелюшок. Хочу, щоб це була ручна робота, яка б передавала веселий пісенно-танцювальний настрій мешканців цього неповторного гірського краю. Більшість європейських етнічних головних уборів у мене вже є. Хочеться екзотики з азійської «глибинки», народів такої далекої Південної Америки. Якось мимоволі «проросла» у мене ще одна гілка головних уборів – військових (стали дарувати друзі). Тут уже є кашкети і пілотки вояків з багатьох країн. Але найдорожчий серед них експонат - іменний шолом льотчика-випробовувача сучасних надзвукових «МІГів», який подарував мені його колишній власник – колега одного з відділів міської ради.
- Кожен з нас має своє захоплення. І кожен з нас у душі колекціонер, сказав один філософ. Проте лише одиниці здатні підпорядковувати все життя такій пристрасті. Про своє хобі ви розповіли. А чим захоплюється ваша дружна рідня?
- Тато – рибалка. Мама – захоплюється давніми українськими кулінарними рецептами (шкодую, що тут в неї не вдалася ). Таку фаршировану рибу, відбивні готує. А які десерти? За вуха не відтягнеш. Мій чоловік Олександр – завзятий книголюб. Інше його хобі - біристика. Має чималу колекцію пивних підставок з усього світу. Двоюрідних братів по материнській лінії, які мешкають у Києві, - далекі мандри манять. Один з них уже навіть побував на вершині Землі - Північному полюсі. Двоюрідна сестра - студентка Московського університету, хоче стати поліглотом. Уже три іноземні мови опанувала. Продовжує вивчати нові. Є своє захоплення і у нашого семирічного синочка Назарчика. Куди б не збирались у подорож, прохає: - Привезіть мені мініатюрні копії найкращих пам’ятників, будівель, які побачите. Чого тільки уже немає у його колекції, виставленій на окремій поличці. Бранденбургські ворота з Берліна, Ейфелева вежа і Наполеончик з Парижа, будинок парламенту Угорщини... Цього літа я у складі офіційної делегації з Чернігівщини побувала у Польщі. З портового Гданська привезла Назарчику статуетку капітана, з Краківської печери Дракона - звичайно ж, дракона, а з Любліна, де так багато старовинних костьолів і замків, - фігурку ангела. Тут же побувала у каменеломнях, де добувають коштовні камені. Привезла додому шматочок природного каменя «тигрове око». Це перша каменюка у моїй колекції, - так відгукнувся на цей подарунок Назарчик. - Чи збираєтесь ви разом, щоб поділитися враженнями про захоплення, спогадами про минуле і сьогодення свого роду?
- Двічі на рік на початку травня і листопада, хай там каміння з неба падає, ми всі беремо відпустки і на три дні традиційно з’їжджаємось звідусіль (Чернігова, Києва, Василькова, Коломни) на гостини до бабусі Марії Никифорівни у Ріпки. Вона, як і дідусь, все життя була педагогом. Тісненько всідаємось за старим круглим столом, бо нас так багато: аж четверо поколінь зі славного роду Мажуг. П'ємо зі старовинного дідусевого самовара, роздмуханого хромовим чоботом, запашний чай на цілющих поліських травах. Ділимось спогадами і враженнями від мандрів по світах, від цікавих зустрічей. Минулої весни дядя Володимир, який мешкає у підмосковній Коломні, возив дочку-студентку на екскурсію до Парижа. А через два тижні побувала і я там у справах місцевого самоврядування. З цікавістю розглядали ми за родовим столом знімки, зроблені у Франції. На наших - Париж весь у квітах, а на дядиних – сірий, холодний, але водночас прекрасний. Під час кожної зустрічі на родовому обійсті добрим словом згадуємо уже покійного дідуся. Як правило, за нього і за бабусю перший тост. А потім, уже вкотре, переповідаємо дітям родинні легенди. Про дідусеві мисливські трофеї, про його захоплюючі подорожі, екзотичні подарунки, які він привозив своїм двом дочкам і сину та онукам. І, як колись ми, онуки, у дідусевому кабінеті сперечалися за право першим посидіти у його м’якому кріслі-гойдалці, так і тепер на гостинах у бабусі чубляться за нього уже наші діти – дідові правнуки. Наш незабутній дідусь завжди на перше місце в житті ставив велику повагу до людей і любов до знань, які були для нього своєрідним культом. Вважав, якщо людина за день не дізналася хоч краплинку чогось нового про дивний-предивний світ, що нас оточує, вона прожила його марно. Може тому, ми всі такі шалені, своєрідні у пізнанні світу. У далеких і близьких мандрах, у пошуках філософської мудрості, у своїх багатогранних захопленнях... Я часто дякую Богові за те, що у всіх нас є таке міцне родове коріння, яке дає нам можливість рости і мужніти, бути сильними у нашому нелегкому житті. Маю велике щастя – відчуття сім’ї і роду.
P.S. У робочому кабінеті Ірини Соломахи побачив інкрустовану дерев’яну підкову, яку привезли їй друзі зі столичного Андріївського узвозу, прибиту ріжками вниз. - За українським повір’ям підкова звернута догори – на матеріальні статки, а у мене - на удачу, яка так багато у житті важить, - мовила усміхнено пані Ірина. І я щиро побажав їй наприкінці нашої зустрічі великої удачі. В усьому!
Іван Кужільний, спеціально для журналу “Хобі”
м. Чернігів 30 червня 2007р.
Немає коментарів:
Дописати коментар