Трембіта. Фото з родинного альбому

В родинному альбомі зберігаю світлину свого дідуся краєзнавця Михайла Івановича Мажуги. Знімок зроблено в 60-х роках минулого століття. Дідусь мав освіту географа - закінчив Київський державний університет ім. Т.Шевченка. Дуже довго пропрацював вчителем в селищі Ріпки, що на Чернігівщині. Одним із захоплень Михайла Івановича були подорожі. Як географ, він об'їхав і обнишпорив чи не всю територію колишнього СРСР. При цьому дідусь не просто насолоджувався краєвидами, але й ретельно фіксував свої спостереження на фотоплівку та робив записи в щоденнику. На колоризованій вже мною світлині Михайло Іванович зображений з достатньо рідким різновидом поширеного на українських Карпатах музичним інструментом трембітою. 

Такий різновид трембіт можна побачити, здебільшого, на території української та румунської Буковини. В інших карпатських регіонах трембіта має більш класичний вигляд.

Історичне фото. с. Стебні, біля Довгопілля. Джерело: http://karpaty.putivnyk.com

Сьогодні в моїх батьків ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ!!!

Я надзвичайно щаслива, що вони у мене є, що вони такі ж закохані, як і півстоліття тому, що мають щастя зустрічати цей ювілей разом в колі люблячих їх рідних. Мамо і тато, я вас люблю до безтями. Живіть і кохайте один одного ще довго і довго...

Згадуючи Левка Григоровича Лук'яненка

7 липня були другі роковини по смерті справжнього, а не ряженого, Героя України Левка Григоровича Лук'яненка. Мені дуже імпонують його слова: "Для того, щоб людина здобула атестат зрілості, їй потрібно вчитися 11 років. Для того ж, щоб змінити людський світогляд, необхідно набагато більше часу. Україна природно рухається до свого поступового відродження."

Це фото з нашого сімейного альбому від 17 березня 2016 року. Дуже дорожу ним. Жалкую, що підчас тієї, як потім виявилося, останньої зустрічі так мало вдалося поспілкуватися з паном Левком...

Пам`ятаю, шаную, сумую...

Сьогодні побувала на території Халявинської сільської ради на місці масових розстрілів репресованих в часи СРСР наших співвітчизників. Нині про ті роки нагадує меморіальний пам`ятний камінь та поодинокі надмогильні обеліски з прізвищами тих, чиї імена, на щастя, нам відомі.

Тільки на Чернігівщині протягом одного лише 1937 року було репресовано майже 9 тисяч осіб. Тоталітарна машина не жаліла ні кого, хто мислив інакше і методично їх знищувала, бо боялася таких людей.

В жорнова репресій потрапили й мої близькі родичі. Проте, доля деяких з них склалася не так трагічно, ніж у тих, хто був розстріляний та похований поблизу Хялявина. Рідні вижили…

Арт-Сніданок на "День Матері-2018"

Ирина Соломаха: "Чем старше становлюсь, тем больше доверяю интуиции"

Ирина Соломаха – в Чернигове человек довольно известный. Многие студенты изучали философию и логику под ее руководством.

До 2015 года Ирина работала в городском совете, возглавляла отдел по связям с общественностью. Сегодня она – заместитель руководителя аппарата Черниговской областной государственной администрации. А еще наша героиня активно занимается общественной деятельностью, увлекается коллекционированием и … вместо тостов и здравниц на праздниках цитирует философов. Она называет это просветительством, поскольку в современном ритме жизни чтение книг для многих – роскошь. А мудрое слово или цитата, запав в душу, возможно, и помогут в нужную минуту.

О ролях, которые приходится играть каждый день, о том, почему важно чувствовать вкус жизни и быть понятной себе, и почему женщине в современном мире комфортней, чем мужчине, - рассказала Ирина в своем интервью.

Коли історія твоєї родини і батьківщини переплетені

Рівно 60 років тому, 26 жовтня 1957 року, відбулася 5 сесія Ріпкинської районної ради народних депутатів. Сесія розглянула питання про стан торгівлі в районі. 

Депутати Мажуга М.І. та Вдовенко М.П. говорили про те, що в крамниці району мало завозиться дитячого взуття, будівельних матеріалів. Шкільні буфети не забезпечуються широким асортиментом продуктів. Звернули увагу правління РСС (Районної споживспілки) на те, що необхідно встановити розпорядок робочого дня торговельних точок окремо на зиму і літо, що позитивно відіб`ється на обслуговуванні трудящих, та покращити справу виховання кадрів і поліпшення їх кваліфікації... Так небагатослівно описала хід сесії ріпкинська районна газета "Радянське Полісся" 31.10.1957 року.

Депутат Мажуга М.І. це ніхто інший, як мій дідусь Михайло Іванович, який у той час керував Ріпкинською середньою школою. То ж проблеми дітей для нього не були порожніми словами. Тим більше, що і своїх малолітніх доньок він тоді вже виховував - мою 9-річну маму, та її 7-річну сестру.
Михайло Іванович був чесною і прямою людиною, то ж про проблеми школи завжди говорив відверто з будь-яких трибун. За своє правдорубство дідусь користувався повагою і підтримкою в колективі, але за свою багаторічну педагогічну кар'єру мав немало й проблем перед начальством... Проте, це вже історія, давня історія...

На фото: скан газети "Радянське Полісся", мій дідусь та Ріпкинська школа №1. Усе відноситься до 50-х років минулого століття.

Удивительный проект - "Арт-завтрак" Инны Чистенко

Благодарна возможности общения и обмену жизненным опытом. Чертовски приятно ощутить, что твои знания кому-то важны и ценны. Спасибо также моему партнеру Денису Козлову за интересное выступление. Спасибо фотографу Дмитрию Скорине за отличные снимки. Благодарна всем пришедшим за поддержку, внимание, вопросы и перчинку "Дзэн". Продолжение обязательно будет)).

 

Посвящение

Они родились между войнами, познали "радости" бедности и бездольности. Но все же научили только любви, чести, достоинству и ...... любви к жизни. Чудно готовили, пели, хохотали до слез. А какие "налысныки" и "ладушки" рождались в печи! Как читался Киплинг в кресле-качалке в кабинете дедушки. Хихикали чучела, шуршали книги..... этого нет. Но главное - это их любовь в наших генах. Цените генокод семьи - это любовь наших предков!
 
С любовью, Ваша Ирина...

Моя Незалежність ( 25- разом)!

Фото Альони Шепіди

Чуття єдиної родини вчительської династії Мажуг

Сім'я - це не тільки батьки і діти. Нерідко мало не вирішальну роль становленні особистості відграють бабусі і дідусі, причому незалежно від того, живуть вони разом з родиною чи ні. Що й казати про родину, у якої педагогіка давно стала справою усього життя та знайшла своє продовження у наступних поколіннях.
Саме такою є відома у районі вчительська династія Мажуг. Про двох її найстарших членів, захоплено розповідає онука, наша землячка, яка вже понад 20 років є викладачем Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г.Шевченка, кандидат філософських наук Ірина Соломаха.

- Ірино Григорівно, розкажіть будь-ласка про свою родину
- Я з класичної сім’ї педагогів. Мама Лариса Михайлівна Кицак - вчитель російської мови та світової літератури, тато Григорій Олексійович - фізик. Бабуся Марія Никифорівна Мажуга - вчитель математики, а її покійний чоловік і мій дідусь Михайло Іванович - географ. Тут доречно пригадати, що ім’я Михайла Івановича багато ріпчан пов’язують післявоєнним фактичним відновлення та розбудовою Ріпкинської школи №1, куди він після завершення Другої світової війни, на якій воював простим піхотинцем, пішов працювати, спочатку простим вчителем, а потім – директором.
Не менш значимий для мене приклад педагога – моя бабуся Марія Никифорівна. Бути її вихованцями пощастило сотням, якщо не тисячам, дітей. На репетиторство по алгебрі та геометрії до неї вишиковувалися у черги. І для всіх діток вона знаходила час і натхнення. Учні Марії Никифорівни ставали випускниками найпрестижніших вузів колишнього СРСР. Я маленькою завжди дивувалася: і коли вона встигає відпочивати? Адже скільки її пам’ятаю, навколо неї завжди знаходилися діти. Приємно, що і після багатьох років, вже став дорослими і поважними людьми, колишні учні бабусі Марії не забувають її, навідуються провідати і з вдячністю згадують про часи давно минулі.

З Днем Незалежності України, друзі!

Ура! Ми вже магістри!

Анонс на телеканалі "Дитинець" передачі "Невідоме про відомих"

Зі святом світлого Христового Воскресіння!

Нехай Ваші душі будуть багаті на добро, як святковий стіл, чисті як Великодній рушник і веселі, як українські писанки. Хай малинові дзвони Великодня принесуть у Вашу оселю радість, віру, надію і любов.
Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

«ТІК» лікував чернігівців від нудьги й одноманітності

Коли вперше почула чудову пісню про «небритих і неголених диких оленів», навіть подумати не могла, що стоятиму в черзі за автографом вокаліста – баяніста Віктора Бронюка і неабияк радітиму, «вполювавши» його. А трапилася така нагода після неймовірно чудового концерту вінницького гурту «ТІК» в міському будинку культури з народною назвою «Хіміки». Тіківці завітали до нашого древнього Чернігова в рамках всеукраїнського «Тихого туру» і потішили шанувальників своїми нев’янучими (як засвідчило дружнє підспівування залу) хітами – «Олені», «Білі троянди» (авантюрний кавер), «Апрєль», «Полька», «Про Капєц», «Ой піду я на гору крутую», «Прощайте, дівчата», «Сосюра», «Вчителька»… Але особливо вподобали чернігівці «Свєту» – мелодію, присвячену, за словами лідера «ТІКу» Віктора Бронюка, акулам пера – «незалежним журналістам». Віктор щиро тішився розкішним букетом білих хризантем від Ірини Соломахи – начальника відділу зв’язків з громадськістю міської ради. Квіти – яскраве свідчення всенародної любові й правильного розуміння суті цієї жартівливої пісні.

До речі, моєму подиву не було меж, коли побачила на концерті високих державних посадовців. Зокрема, такого серйозного чоловіка як начальника фінансового управління Чернігівської міської ради Віктора Бистрова та ще й з дружиною Ганною, подружжя Олександра й Ірину Соломах із сином. Серед шанувальників гурту громадський активіст і політик Олександр Ломако, екс-секретар міськради Віталій Голець… Отже, пісні «тіківців» любимі всіма, незалежно від посади, суспільного статусу, політичного забарвлення, віку й статі. Солідні чернігівці й дітвора підтанцьовували й наспівували, не шкодуючи долонь для щирих оплесків захоплення музикантам. А магнетизм оригінальних і нешаблонних творінь у простоті й зрозумілості кожному українському слухачеві, відвертій гостроті й розкутості, наївності й гуморі народних переспівів, неприлизаності текстів пісень про кохання і повсякденні реалії життя-буття. Та й самі хлопці зізнаються, що творчість і музика гурту «Тверезість і культура» – «для усіх живих людей».

Ольга Чернякова, «Європейська Україна» для управління культури та туризму облдержадміністрації

“У мене є велике щастя – відчуття сім’ї і роду”

– Ну, щоб, здавалося, вишитий старовинний очіпок, красива тюбетейка чи чалма, а серце б’ється, ожива, як їх побачу,- перефразовуючи слова видатного українського поета, мовила усміхнено Ірина Соломаха, яка очолює у Чернігівській міській раді відділ по зв’язках з громадськістю. Вона закінчила Чернігівський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, з відзнакою аспірантуру по спеціальності «Історія і філософія». Готується до захисту кандидатської дисертації на тему «Людина як шукач правди у філософії Іоаникія Галятовського». А етнічні головні убори народів світу – то її острівець життєвого захоплення, де так хочеться побути на самоті у радості серед рукотворного людського дива.

- Пані Ірино, а чому саме етнічні головні убори вибрали ви святом для душі?

- У дитинстві я мешкала у Німеччині, де служив мій тато. А гостювати з батьками їздила у селище Ріпки, що на Чернігівщині, до діда Михайла по материнській лінії. Одного літа тут міцно запала мені в душу яскрава узбецька тюбетейка, яку гордовито носив мій дядя Володя, бо такого оригінального головного убору не було ні в кого з підлітків цього районного центру. Він був старшим за мене лише на десять років. Але я, зважаючи на суворий родинний етикет, називала його дядею, хоч у душі вважала просто старшим братом. Почувалася на сьомому небі, коли він давав мені похизуватися у екзотичній улюбленій тюбетейці, яку привіз йому з далекого Самарканду тато – мій дідусь Михайло Іванович Мажуга. Це була напрочуд цікава людина, яка виховувала власним прикладом. Він, фронтовик, диплом географа Київського університету. Був директором середньої школи, очолював районний відділ народної освіти. Зібрав велику бібліотеку, якою уже користуються правнуки. Вів щоденник погоди. Майстрував меблі. Варив таку смачну рибну юшку. І дуже любив подорожувати. Зокрема, захоплювався самобутньою культурою народів Середньої Азії, де не раз побував. Розповідав, що зачаровано стояв біля гурту майстринь – узбечок, які під народні наспіви вишивали тюбетейки. Ці головні убори були так схожі між собою і водночас різні. Передусім своїми загадковими візерунками, кожен з яких був якимось символом, передавав душевний настрій майстрині. Вишивали вони тюбетейки з вірою, любов’ю і надією, побажаннями своїм дітям життєвої мудрості, міцного здоров’я, сімейного добра і благополуччя. Це були своєрідні життєві обереги. Дідусь придбав тоді тюбетейку для сина в узбечки, яка мала аж сімнадцятеро дітей.

- Цікаво, а чи збереглася вона як родинна реліквія?

- Про оту узбецьку тюбетейку я згадала уже студенткою. Знайшла її, перебираючи старі речі, у бабусі на горищі. Вона для мене як незабутній спомин про дитинство, як світла пам’ять про доброго, ніжного, мудрого дідуся. Оця стара тюбетейка зародила в мені невимовне бажання пізнавати через головні убори звичаї, традиції, культуру і мистецтво народів світу, оте духовне начало, що нас об’єднує. З літературних джерел дізналася, що це не лише невід’ємна складова частина народного костюма. Крім захисної, практичної функції, головний убір виконує ще й знакову, оберегову, естетичну функції, довершує весь ансамбль національного одягу. На його специфіку впливає не тільки географічне розташування тієї чи іншої країни, а й суто історичні моменти. Була глибоко вражена від цікавої містики, смислового навантаження, яку несе в собі той чи інший головний убір. Це глибокий пласт для розуміння людського життя.

- Що уже маєте у своїй колекції головних уборів?

- Тут є експонати з багатьох куточків світу, які привезла з далекої подорожі чи то сама, чи то чоловік, друзі, знайомі, які підтримують моє захоплення. Ось в’язана шапочка з лами з вушками - подарунок з високогір’я Еквадору. З Індії мені привезли весільну чоловічу чалму, прикрашену парчею (дуже люблю красиві речі). Один український миротворець-земляк, який ніс доброчинну військову службу в Іраку, подарував для колекції тамтешній головний національний убір, який носять чоловіки - хустку з кільцем. Маю аналогічні за якістю і структурою з Турції і Єгипту. Вони відрізняються лише кольором. Іракські - червоні, єгипетські - червоно-блакитні, турецькі – чорно-блакитні. За мусульманською вірою цей головний убір захищає не лише від променів спекотного сонця. Чоловік, який його носить, закриває свою голову від усіх земних гріхів. До отої дідусевої узбецької тюбетейки додалася - таджицька, казахські чоловічі і жіночі святкові головні убори, етнічна шапочка з Ізраїлю. Коли верталася з батьками в Україну з німецької Тюрінгії, привезла красиву шапочку тірольських музик, яких так любила слухати. Дорожу в колекції білою шапкою з овечої вовни пастухів Адигеї. Вона чимось мені нагадує убори улюблених головних героїв з популярної кінокомедії «Кавказька полонянка». Всіляко бережу її від молі. Маю з Кавказу ще й грузинську чоловічу катану з вовни чоловічу шапочку з вишитим хрестом, яка мені дуже подобається. Її виготовили майстри одного з православних монастирів для недільної церковної служби. З Болгарії мені привезли головне жіноче намисто з прикрасами, яке зодягається на свято весни. Воно так схоже на закарпатське. Мрію придбати чоловічий гуцульський капелюшок. Хочу, щоб це була ручна робота, яка б передавала веселий пісенно-танцювальний настрій мешканців цього неповторного гірського краю. Більшість європейських етнічних головних уборів у мене вже є. Хочеться екзотики з азійської «глибинки», народів такої далекої Південної Америки. Якось мимоволі «проросла» у мене ще одна гілка головних уборів – військових (стали дарувати друзі). Тут уже є кашкети і пілотки вояків з багатьох країн. Але найдорожчий серед них експонат - іменний шолом льотчика-випробовувача сучасних надзвукових «МІГів», який подарував мені його колишній власник – колега одного з відділів міської ради.

- Кожен з нас має своє захоплення. І кожен з нас у душі колекціонер, сказав один філософ. Проте лише одиниці здатні підпорядковувати все життя такій пристрасті. Про своє хобі ви розповіли. А чим захоплюється ваша дружна рідня?

- Тато – рибалка. Мама – захоплюється давніми українськими кулінарними рецептами (шкодую, що тут в неї не вдалася ). Таку фаршировану рибу, відбивні готує. А які десерти? За вуха не відтягнеш. Мій чоловік Олександр – завзятий книголюб. Інше його хобі - біристика. Має чималу колекцію пивних підставок з усього світу. Двоюрідних братів по материнській лінії, які мешкають у Києві, - далекі мандри манять. Один з них уже навіть побував на вершині Землі - Північному полюсі. Двоюрідна сестра - студентка Московського університету, хоче стати поліглотом. Уже три іноземні мови опанувала. Продовжує вивчати нові. Є своє захоплення і у нашого семирічного синочка Назарчика. Куди б не збирались у подорож, прохає: - Привезіть мені мініатюрні копії найкращих пам’ятників, будівель, які побачите. Чого тільки уже немає у його колекції, виставленій на окремій поличці. Бранденбургські ворота з Берліна, Ейфелева вежа і Наполеончик з Парижа, будинок парламенту Угорщини... Цього літа я у складі офіційної делегації з Чернігівщини побувала у Польщі. З портового Гданська привезла Назарчику статуетку капітана, з Краківської печери Дракона - звичайно ж, дракона, а з Любліна, де так багато старовинних костьолів і замків, - фігурку ангела. Тут же побувала у каменеломнях, де добувають коштовні камені. Привезла додому шматочок природного каменя «тигрове око». Це перша каменюка у моїй колекції, - так відгукнувся на цей подарунок Назарчик.

- Чи збираєтесь ви разом, щоб поділитися враженнями про захоплення, спогадами про минуле і сьогодення свого роду?

- Двічі на рік на початку травня і листопада, хай там каміння з неба падає, ми всі беремо відпустки і на три дні традиційно з’їжджаємось звідусіль (Чернігова, Києва, Василькова, Коломни) на гостини до бабусі Марії Никифорівни у Ріпки. Вона, як і дідусь, все життя була педагогом. Тісненько всідаємось за старим круглим столом, бо нас так багато: аж четверо поколінь зі славного роду Мажуг. П'ємо зі старовинного дідусевого самовара, роздмуханого хромовим чоботом, запашний чай на цілющих поліських травах. Ділимось спогадами і враженнями від мандрів по світах, від цікавих зустрічей. Минулої весни дядя Володимир, який мешкає у підмосковній Коломні, возив дочку-студентку на екскурсію до Парижа. А через два тижні побувала і я там у справах місцевого самоврядування. З цікавістю розглядали ми за родовим столом знімки, зроблені у Франції. На наших - Париж весь у квітах, а на дядиних – сірий, холодний, але водночас прекрасний. Під час кожної зустрічі на родовому обійсті добрим словом згадуємо уже покійного дідуся. Як правило, за нього і за бабусю перший тост. А потім, уже вкотре, переповідаємо дітям родинні легенди. Про дідусеві мисливські трофеї, про його захоплюючі подорожі, екзотичні подарунки, які він привозив своїм двом дочкам і сину та онукам. І, як колись ми, онуки, у дідусевому кабінеті сперечалися за право першим посидіти у його м’якому кріслі-гойдалці, так і тепер на гостинах у бабусі чубляться за нього уже наші діти – дідові правнуки. Наш незабутній дідусь завжди на перше місце в житті ставив велику повагу до людей і любов до знань, які були для нього своєрідним культом. Вважав, якщо людина за день не дізналася хоч краплинку чогось нового про дивний-предивний світ, що нас оточує, вона прожила його марно. Може тому, ми всі такі шалені, своєрідні у пізнанні світу. У далеких і близьких мандрах, у пошуках філософської мудрості, у своїх багатогранних захопленнях... Я часто дякую Богові за те, що у всіх нас є таке міцне родове коріння, яке дає нам можливість рости і мужніти, бути сильними у нашому нелегкому житті. Маю велике щастя – відчуття сім’ї і роду.

P.S. У робочому кабінеті Ірини Соломахи побачив інкрустовану дерев’яну підкову, яку привезли їй друзі зі столичного Андріївського узвозу, прибиту ріжками вниз. - За українським повір’ям підкова звернута догори – на матеріальні статки, а у мене - на удачу, яка так багато у житті важить, - мовила усміхнено пані Ірина. І я щиро побажав їй наприкінці нашої зустрічі великої удачі. В усьому!

Іван Кужільний, спеціально для журналу “Хобі”
м. Чернігів 30 червня 2007р.

"Путівника для батьків"

Довідник під такою назвою, який містить 80 сторінок корисної для батьків інформації, вийшов у Чернігові накладом 1 000 примірників. Під час прес-конференції його презентували представники Батьківського центру "Мамина школа", ЦГТ "АХАЛАР" та Чернігівського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

За півроку втілено ідею ряду організацій міста Чернігова, що займаються питаннями материнства і дитинства. Одна з ініціаторів, директор Батьківського центру "Мамина школа" Олена Ільїнчик коротко розповіла про діяльність своєї організації. Метою її створення є підвищення освітнього і культурного рівня батьків, адже виховання дітей є, насамперед, творчий процес. "На створення довідника нас надихнула стаття про те, що після народження дітей матері відмовляються від них просто у пологовому будинку. Серед причин – матеріально-побутова невлаштованість, а також брак знань та інформації про організації, що можуть допомогти у вихованні дитини", - ділиться Олена Ільїнчик.

За її словами, складним і тривалим був сам збір інформації, в результаті до довідника увійшло майже 300 організацій, що вміщені у розділах: "Охорона здоров'я", "Освіта", "Спорт", "Дозвілля", "Правова допомога та соціальна підтримка. Фонди".

Директор Чернігівського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Оксана Сердюк зазначила, що потреба в такому виданні надзвичайно висока. Часто батькам здається, що вони наодинці зі своїми проблемами, в той час як вони просто не знають, до кого звернутися за допомогою.

Начальник відділу зв’язків з громадськістю міськради Ірина Соломаха наголосила, що успішна реалізація проекту є яскравим прикладом ефективного вирішення проблем громади, яка об’єднується заради досягнення спільної мети.

Творці "Путівника для батьків" поінформували, що планують безкоштовно поширити видання по дитячих садках, школах, бібліотеках, поліклініках, державних та громадських організаціях. Частину тиражу буде передано до пологового будинку як подарунок молодим мамам. Відгуки та пропозиції можна надсилати на електронну адресу tk33@mail.ru
Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати Ява-скрипт, або звертатися за телефоном 97-17-39.

Відділ зв'язків з громадськістю міської ради