Сьогодні побувала на
території Халявинської сільської ради на місці масових розстрілів репресованих
в часи СРСР наших співвітчизників. Нині про ті роки нагадує меморіальний
пам`ятний камінь та поодинокі надмогильні обеліски з прізвищами тих, чиї імена,
на щастя, нам відомі.
Тільки на Чернігівщині протягом
одного лише 1937 року було репресовано майже 9 тисяч осіб. Тоталітарна машина
не жаліла ні кого, хто мислив інакше і методично їх знищувала, бо боялася таких
людей.
В жорнова репресій
потрапили й мої близькі родичі. Проте, доля деяких з них склалася не так
трагічно, ніж у тих, хто був розстріляний та похований поблизу Хялявина. Рідні
вижили…
Мій прадід по батьківській
лінії Макар Адамович Кицак жив на Вінничині в селі Павлівка Погребищенського
району. У 1936 році дідо відмовився записатися до колгоспу, а своїх двох коней
- віддати на потребу новій владі. За цей "злочин" його було зараховано
до куркулів і звинувачено в антирадянській діяльності. На засланні Макар Адамович «перевиховувався» без
малого 12 років. Лише наприкінці 1948 року він повернувся до своєї родини у
село з лісоповалу звідкілясь з Карелії.
Не менш драматично склалася
доля й у моєї прабабусі Євдокії Онуфріївни Гаркавлюк, яка так само народилася і
майже все життя прожила у вже згаданій мною Павлівці на Вінничині… окрім тих п`яти
повоєнних років, під час яких вона жила і працювала десь на поселенні на Алтаї.
Туди у 1946 році її направив на примусові роботи «найсправедливіший і
найгуманніший у світі» радянський суд за законом «про три колоски». Що то був
за закон і чому за його порушення голодних і напівживих людей запроторювали на
заслання, гадаю зараз вже нікому не треба розповідати. Про «три колоски» навіть
в школі вже вивчають.
І ці історіє лише дещиця з сумного
літопису моєї родини. Саме ці історії мені й хочеться донести тим невігласам, які
дорікають, мовляв: «зачем ворушить прошлое»?
Фото Чернігівської ОДА
Немає коментарів:
Дописати коментар