вівторок, 19 травня 2015 р.

Чуття єдиної родини вчительської династії Мажуг


Сім'я - це не тільки батьки і діти. Нерідко мало не вирішальну роль становленні особистості відграють бабусі і дідусі, причому незалежно від того, живуть вони разом з родиною чи ні. Що й казати про родину, у якої педагогіка давно стала справою усього життя та знайшла своє продовження у наступних поколіннях.
Саме такою є відома у районі вчительська династія Мажуг. Про двох її найстарших членів, захоплено розповідає онука, наша землячка, яка вже понад 20 років є викладачем Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г.Шевченка, кандидат філософських наук Ірина Соломаха.

- Ірино Григорівно, розкажіть будь-ласка про свою родину
- Я з класичної сім’ї педагогів. Мама Лариса Михайлівна Кицак - вчитель російської мови та світової літератури, тато Григорій Олексійович - фізик. Бабуся Марія Никифорівна Мажуга - вчитель математики, а її покійний чоловік і мій дідусь Михайло Іванович - географ. Тут доречно пригадати, що ім’я Михайла Івановича багато ріпчан пов’язують післявоєнним фактичним відновлення та розбудовою Ріпкинської школи №1, куди він після завершення Другої світової війни, на якій воював простим піхотинцем, пішов працювати, спочатку простим вчителем, а потім – директором.
Не менш значимий для мене приклад педагога – моя бабуся Марія Никифорівна. Бути її вихованцями пощастило сотням, якщо не тисячам, дітей. На репетиторство по алгебрі та геометрії до неї вишиковувалися у черги. І для всіх діток вона знаходила час і натхнення. Учні Марії Никифорівни ставали випускниками найпрестижніших вузів колишнього СРСР. Я маленькою завжди дивувалася: і коли вона встигає відпочивати? Адже скільки її пам’ятаю, навколо неї завжди знаходилися діти. Приємно, що і після багатьох років, вже став дорослими і поважними людьми, колишні учні бабусі Марії не забувають її, навідуються провідати і з вдячністю згадують про часи давно минулі.


- Ви з такою любов’ю говорите про своїх дідуся і бабусю, як вплинули вони на ваше світосприйняття?
- Як і багато дітей, разом зі своїми двоюрідними братами свої літні канікули я нерідко проводила у них. З тих часів у мене збереглися найкращі мої спомини. Ми, як і усі дітлахи, багато гралися, а іноді, навіть, бешкетували. Траплялося по-всякому… Але я добре пам’ятаю, що більшість наших ігор, так чи інакше, були пов’язані з набуттям якихось нових знань і навичок. Про це турбувалися мої дідусь і бабуся, постійно пропонуючи чи вигадуючи для нас онуків нові пізнавальні та розвиваючі заняття. В деякі з них я й сама сьогодні залюбки граюсь зі своїм сином Назаром. Наприклад, це всім добре відома гра у назви міст, в якій кожен учасник гри в свою чергу називає реально існуюче місто, назва якого починається на ту літеру, якою закінчується назва міста попереднього учасника.
Я вже казала, що моя бабуся Марія Никифорівна математик. Та перш за все вона мудра жінка. Саме вона вчила мене вишивати хрестиком. Це зараз я розумію, що даним заняттям бабуся виховувала у онуки зосередженість і уважність. Тоді ж вишивання я сприймала як просту забавку.
Дуже подобалася нам з братами бібліотека, яку все життя збирали наші дідусь та бабуся. Вони були для нас справжніми авторитетами, які вважали, що немає нічого важливіше за книги в яких зібрано всю людську мудрість. То ж до підбору книг вони ставилися з особливою увагою. Серед книжок в домашній бібліотеці знаходились і справжні рідкісні букіністичні перлини. Дідусь сам проектував будинок і кабінет-бібліотеку. До цього часу там зберігаються добротний стіл з лампою, чорнильниця, прес-пап’є, величезна дубова шафа, полиці якої аж до самої стелі наповнені цікавими книгами, енциклопедіями, довідниками і атласами. Нам дітлахами дозволялося користуватися тими книгами, але за умови дбайливого до них ставлення.
Дідусь Михайло вважав, що географію треба «помацати», тож об’їздив усі республіки колишнього Союзу - від Карпат і до Владивостоку. Бував він і за кордоном. І досі його кабінет зберігає спогади про ті подорожі у вигляді колекції мінералів, опудал птахів і морських істот. Але найважливіше, що дідусь завжди змалку привчав мене аналізувати і робити висновки з усього побаченого, почутого чи прочитаного. По перегляді фільму чи прочитанні книги він задавав мені безліч питань на які я повинна була дати чіткі відповіді. Тоді у підлітковому віці я інколи не розуміла, навіщо ці питання, не здогадувалась наскільки уміння працювати з інформацією знадобляться у дорослому віці. Дивовижно, але деякими принципами роботи з інформацією, отриманими від дідуся ще у дитинстві, я користуюся й нині, працюючи в університеті, чи займаючись громадською діяльністю. Я легко сприймаю інформацію, можу бачити ситуацію в цілому, з її наслідками та перспективами.

- Побутує така думка, що бабуся і дідусь краще передають частку свого душевного багатства, доброти і любові, ніж батьки, які не завжди встигають це зробити через постійний брак часу...
- Не можу з вами погодитися. Ніхто і ніщо не замінить батьківську любов. Просто у батьків і у дідусів з бабусями інша любов. І її не можна протиставляти батьківській любові, бо у обох випадках вона йде від серця. Різниця лише в тому, що дідусі з бабусями більше пожили на цьому світі і більше побачили в своєму житті. Цей факт змушує їх часто бути занадто поблажливими до своїх онуків. Батьки ж, навпаки, нерідко намагаються бути невиправдано вимогливими до своїх дітей, нав’язуючи їм власний світогляд і цінності. Французький письменник Анрі Етьєн якось сказав: «Якби молодість знала, якби старість могла..» У процесі виховання важливим є поєднання досвіду, знань і бажання зробити дитину щасливою. Але найголовніше – це любов. Без любові рідних, дитина не виросте щасливою. Це аксіома, і вона не потребує доказів.

- Чи є у Вашій родині традиції?
- У нас дуже велика родина. Багато тіток, дядьків, дітей, внуків і правнуків. Всі ми різні, але поєднує нас, як казав відомий земляк Павло Тичина, «чуття єдиної родини». Традиційно, вже кілька десятиліть поспіль, на травневі свята збираються всі нащадки Мажуг. Хто б чим у цей час не займався, де б не знаходився – він обов’язково має все полишити і приїхати до Ріпок.
На веранді у бабусі Марії Никифорівни накривається великий стіл. На нього ставиться старовинний самовар, усі неспішно п’ють ароматний чай з домашнім печивом, ведуть розмову, обмінюються новинами. До речі, саме приготування чаю в самоварі для мене і моїх двоюрідних сестри та братів завжди було справжнім таїнством. Ми навіть змагалися за право його роздмухати старезним дідівським чоботом. Сьогодні кумедно спостерігати, як за це право нерідко сперечаються вже наші діти...
Я цілком переконана, що міцні родинні стосунки не можливі без родинних традицій. І чим ці традиції древніші, тим і родини міцніші.

- Відомо, що ви не зрадили родинній традиції і теж продовжили педагогічну справу...
- Безперечно, свій свідомий вибір майбутньої професії я зробила під впливом родинної традиції. Але найбільше на нього вплинув мій покійний дідусь Михайло. Саме дідусь підтримав мене, коли з’ясувалося, що я хочу стати учителем історії. Батьки були проти мого вчителювання, адже вони знали, що це важкий і часто невдячний хліб. Але переконати мене нікому не вдалося. Я закінчила педінститут, аспірантуру, захистила кандидатську дисертацію з філософії.

-    Стали філософом, а не істориком?
- Тема моєї кандидатської дисертації була пов’язана з дослідженням духовної спадщини українського письменника і громадсько-політичного діяча XVII століття, архімандрита Чернігівського Єлецького монастиря Іоаникія Ґалятовського. То ж з історією я не розпрощалася. Просто її вивченням займаюся через призму знань про фундаментальні засади буття людини. Мені цікаво знати не лише що і чому відбулося, але й розібратися в природі людських вчинків. Сьогодні ж сфера моїх філософських інтересів розповсюджується і на історію, і політологію, логіку та управлінські дисципліни.

- Ніколи не жалкували про свій вибір професії?
- В жодному разі. Хоча наразі викладання і не є моєю основною роботою. Це, швидше, заняття для душі. Воно дає мені позитив. Зайшовши до аудиторії, я не шукаю проблеми у студентах. Я радше бачу полотна, на яких є легкі ескізи. Не мені малювати ці портрети, але я можу дозволити собі розкіш зробити кілька мазків, і, якщо вони вийдуть вдалими, то, можливо, завдяки мені молоді люди дивитимуться на світ зовсім інакше. Повірте, вчити і виховувати - це не з чим не порівнянне відчуття щастя.

- І наостанок питання, знайоме ще з «Букваря»: з чого для Вас починається Батьківщина?

- Я б не хотіла говорити пафосно, але ваше питання і змушує мене вдатись до такої риторики. Батьківщина для мене починається з людей, які люблять свою землю і доводять це своїми ділами. Вона починається з дружної сім’ї, родинних традицій, школи і поваги один до одного. Відчуття Батьківщини не з’являється просто так, з ним не народжуються. Розуміння Батьківщини приходить з часом, як відчуття неоплатного боргу перед землею і людьми, які виплекали тебе, зробили з тебе справжню особистість.

Спілкувалася Інга Вітковська,
"Життя Полісся"

Немає коментарів:

Дописати коментар