понеділок, 12 жовтня 2015 р.

До Всесвітнього дня туризму: картинки з Європи від Ірини Соломахи

Уперше на засіданні Ради Європи в Страсбурзі Ірина Соломаха побувала в 2007 році в діловому відрядженні. Ті враження не забула й досі. Європейські чиновники, розкуті й прості у спілкуванні, разюче відрізнялися від більшості зачохлених у свої ролі українських посадовців. Європейці демонстрували зовсім інші світоглядні установки: життя існує заради радості й любові, а не для ненависті й страху. Відтоді Ірина Соломаха неодноразово бувала в Європі й по роботі, і на відпочинку. Вона стверджує: навіть тиждень життя там не залишає сумнівів про цивілізаційний вибір.

Перше знайомство з єврочиновниками — чарівність живих людей

Пригадую, як наша делегація ретельно готувалася до засідання. Я продумала свій одяг до дрібниць: діловий костюм, строгі туфлі. Наші чоловіки також були вбрані відповідно: у костюми й гостроносі черевики «маленький мук». Ми були дуже модні за нашими мірками. Але коли я побачила європейських чиновників, у мене стався культурологічний шок! У натуральних лляних зручних костюмах, шкіряному, але без модельних викрутасів, взутті, усміхнені, привітні, живі люди! У перервах ми спілкувалися, і я зауважила для себе, що вік для них не має значення. У них палкі іскристі очі, цікавість до життя — і в 35, і в 42, і в 62… Вони ділилися своїми захопленнями, пристрасно розповідали про якусь конференцію, де сперечалися про будівництво мосту. Нічого наносного, примусового, фальшивого.

І я зрозуміла, чому вони щасливіші за нас. Вони поважають свій внутрішній комфорт і свою внут­рішню свободу. Звідси йде повага і до інших людей. Із тих пір у мене з’явилося правило, мій внутрішній закон: завжди поважати себе. Одяг має бути зручним незалежно від марки на етикетці. Спілкування з людьми також має бути комфортним, і люди, які оточують, близькими за духом. А повага до інших має починатися із внутрішньої свободи й поваги до себе.

Вечір у Парижі…

Париж прекрасний за будь-якої погоди і в усі пори року. Для мене Париж — це любов. Уперше я потрапила туди в листопаді, це була робоча поїздка. У вільний час ми вирішили відвідати кафе, знамените своїм цибулевим супом. До того ж це було ще й дуже дешево: лише 3,5 євро — ніби за три гривні, та ще й у центрі міста. Цьому кафе понад сто років, свого часу тут їли роботяги, які ремонтували Лувр. Французи зберігають найменші свідчення історії, вони нічого не ламають на відміну від нас. Накрапав дощ, а ми затишно сиділи за столиком, насолоджувалися справді смачним супом, бесідою і краєвидом за вікном. А за сусіднім столиком розташувалася сімейна пара, обом, мабуть, за 80. До слова, літні люди у Франції дуже доглянуті, зі смаком одягнені, усміхнені. І ця пара спокійно вечеряла, коли раптом жінка почала емоційно й бурхливо щось доводити своєму чоловіку. А він узяв її руку у свою, ніжно поцілував кожний пальчик — мовляв, заспокойся… І вона заспокоїлась. Вони продов­жили вечерю, а я знову відчула культурологічний шок. Пригадала своїх бабусь і дідусів, які прожили разом усе життя і виростили хороших дітей, онуків і правнуків. Але я ніколи не бачила, щоб мій дідусь хоча б коли-небудь не те що пальчики, а просто поцілував би ніжно свою дружину. Хто з нас бачив подібне в наших кафе або наших сім’ях? Невже наші жінки не заслуговують на такі поцілунки, на такі погляди, які подарував француз своїй дружині?… Я раптом зрозуміла, що їх не привчали до якихось незрозумілих штампів у стосунках. Любов — це коли чоловік і в 80, і в 90 поводиться як чоловік, із ніжністю і трепетом ставиться до жінки. І тоді жінка почувається жінкою. Вони дозволяють собі кохати й бути коханими. У них і робота тоді ладиться, і краса для них існує в усьому. Саме тому Париж — столиця моди: як же не прикрасити чоловіка й жінку, не підкреслити чарівність цих стосунків! Це їхня культура — не на рівні серветок, а на рівні смислів буття.

Рецепти успіху треба шукати у власній історії
 
Радянський Союз мав і позитивні риси. Але в мене таке відчуття, що нас, ніби цвяхи, забили у якусь дошку, і тільки шляпки виглядають. Наші діти зараз намагаються вибратися з цієї дошки і стати собою. І я готова, скільки треба, говорити з людьми, пояснювати, що це справді можливо: дозволити собі жити — а не існувати, любити — а не боятися. Дозвольте відкритися вашим очам, не соромтеся говорити компліменти й хороші слова.

Навіщо вигадувати велосипед? У нашій історії були славні традиції козаччини, періоди розквіту Княжої доби, або наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століття, коли ми зрівнялися з Європою в культурі й освіті. Треба шукати формули успіху в цих історичних зрізах, про­аналізувати літературу тих періодів, роботи істориків. Мабуть, варто зібрати групу мудрих національних авторитетів та вчених і організувати таку собі раду старійшин, дати їм років зо два для такої роботи. А за цей час оживити економіку. І зрештою, зробити нашу країну такою, щоб до нас прагнули їхати європейці, а в Чернігові стало так само затишно, як і в Парижі. І це можливо!

"Чернігівські відомості"

Немає коментарів:

Дописати коментар